Звуки геноциду. Чим «Зона інтересу» відрізняється від інших фільмів про Голокост?

Кінострічка, яку неможливо забути

Кінострічка британського режисера Джонатана Глейзера про сім’ю коменданта концтабору Аушвіц отримала дві статуетки «Оскар», і не дарма. Про те, чим «Зона інтересу» відрізняється від інших фільмів про Голокост, розповідаємо у матеріалі.

Обережно: спойлери.

Фільм розпочинається з чорного екрану. Кілька хвилин на ньому немає зображення, лише напружена мелодія вперемішку з шумом, що переслідує нас, і врешті-решт з появою картинки зникає. Це перша ознака того, наскільки важливим буде звук у цьому фільмі.

«Це був спосіб налаштувати ваші вуха, перш ніж налаштуєте очі на те, що ви збираєтеся побачити», — говорить режисер Джонатан Глейзер.

Кадри, що ми бачимо згодом — веселі, невимушені сцени життя молодої, на перший погляд, звичайної німецької сімʼї. Вони відпочивають на березі річки, збирають малину і говорять про щось своє, буденне. Згодом глядач дізнається, що голова сімʼї Рудольф Гьосс — комендант у таборі Аушвіц. Його дружина та пʼятеро їхніх дітей мешкають у красивому будинку з просторою ділянкою: невеликий басейн, город, оранжерея, альтанка, доглянуті галявини. Проте буквально в декількох метрах за великим бетонним муром з колючим дротом знаходиться один з найбільших концентраційних таборів часів Другої світової.

За стіною видніються труби, з яких вдень постійно здіймається густий чорний дим, а ночами — демонічне полум'я, втім мешканці ідеального будинку звертають на це уваги не більше, ніж на зміну пір року. Рудольф організовує і контролює будівництво газових камер, в яких згодом буде вбито майже мільйон євреїв.

Після короткого знайомства з головними героями фільм розділяється на дві частини: ту, яку ми бачимо, і ту яку чуємо.

Візуальна частина показує повсякденне життя в домі, де герої бездушно ігнорують або жартують над звірствами, що відбуваються по сусідству. В той час як звук розповідає зовсім іншу історію. Ми чуємо гуркіт газових камер, крематорій, що постійно працює, крики людей, постріли, лайливі вигуки охоронців. Насильства та вбивств на екрані не видно, і глядачеві доводиться самому заповнювати жахливі прогалини того, що відбувається насправді.

В одній зі сцен головна героїня міряючи норкову шубу знаходить у кишені помаду колишньої власниці, яку, ймовірно, вже вбили у концтаборі. Ніде блиск гри актриси Сандри Гюллер не демонструється так яскраво, як у єдиній репліці, яку вона промовляє до своєї покоївки:

«Памʼятай, мій чоловік міг легко спалити тебе і розвіяти твій прах над полями Бабіце».

Ці слова можна було б використати як смертельну зброю, але Гюллер вимовляє їх спокійно, майже приємно. Над створенням фільму Глейзер працював майже 10 років, і неодноразово думав залишити його через складність. Перше, що він зробив, коли почав роботу, — повернув героям справжні імена реальних історичних постатей. Працюючи над сценарієм, Глейзер також мав змогу відвідувати реальний будинок родини Гьосс біля Освенцима. Крім того, режисер глибоко дослідив різноманітні джерела. Основу сценарію склали документи тих, хто вижив у концтаборі. Джонатан Глейзер отримав доступ до цих документів у музеї Аушвіц-Біркенау, який був партнером фільму. Він також використовував факти з книги Тімоті Снайдера «Чорна Земля: Голокост як історія та попередження».

«Причина, чому я зняв цей фільм, полягає в тому, щоб спробувати нагадати про нашу близькість до цієї жахливої події, яка, на думку багатьох, залишилася в минулому. Для мене це ніколи не було минулим. Прямо зараз, я думаю, щось у мені усвідомлює — і боїться — того, що ці речі знову на підйомі зі зростанням правого популізму повсюди. Дорога, якою пройшло так багато людей, перебуває за кілька кроків від мене. Вона завжди за кілька кроків», — сказав режисер в інтерв'ю The Guardian.

«Зона інтересу» відрізняється від інших фільмів на тему Голокосту тим, що це рідкісний випадок розповіді не про жертву, а про ката. Що він відчуває, як поводиться, як реагує. У фільмі ми не знайдемо жорстоких сцен вбивств, як у «Хлопчику в смугастій піжамі» чи «Списку Шиндлера», натомість ми їх чуємо, що додає фільму особливої, моторошної атмосфери, яка проникає набагато глибше у свідомість, ніж ти можеш очікувати.

Текст: Катерина Романів