Магія театру: улюблені вистави команди Cosmopolitan

Історії про вистави, які ми не просто бачили, а прожили разом з героями на сцені

Театр — це справжня магія, яка оживає перед нашими очима. Він може змусити нас сміятися, плакати, переосмислювати звичне і занурюватися в історії, які ще вчора здавалися далекими та незнайомими. У кожного з нас є та сама вистава — та, що запала в серце назавжди, що зворушила до мурашок по тілу або, навпаки, подарувала несподівану легкість.

З нагоди Міжнародного дня театру команда Cosmopolitan ділиться своїми найкращими театральними враженнями. Це історії про ті вистави, які ми не просто бачили, а прожили разом з героями на сцені.

Юля Николайчук, шеф-редакторка cosmo.com.ua

«Цвіт жакаранди», Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки

Режисер-постановник: Кирило Кашліков

Обрати одну улюблену виставу просто неможливо (навіщо тоді я придумала таку ідею матеріалу, запитаєте ви і будете праві), тому я трошки схитрую і поділюся враженнями від тієї, яка зачепила мене останньою. Вистава «Цвіт жакаранди» в Театрі Лесі Українки — це вже четверта інтерпретація п’єси іспанського драматурга Алехандро Касони «Дерева помирають стоячи» на цій сцені, і кожна з них по-своєму унікальна. ​

У центрі сюжету — сеньйора Еухенія. Вона двадцять років чекала на повернення свого єдиного онука, якого востаннє бачила, коли він був підлітком, та якому, попри це, присвятила все своє життя. Її мрія здійснюється, та з певними нюансами, які змушують її переосмислити свої уявлення про любов і сім’ю. Вистава піднімає складні питання: чи варто говорити правду, яка може завдати болю, чи краще приховати її, щоб захистити близьку людину від страждань? Цей вибір завжди складний, і вистава майстерно демонструє його наслідки.

«Дерева помирають стоячи» — це не лише назва п’єси, а й відоме іспанське прислів’я, яке символізує стійкість людського духу навіть у найважчих ситуаціях. І хай правда виявиться болючою, навіть вона не зігне сеньйору Еухенію…

Красива, магнетична, глибока вистава, яка зачіпає за живе і яка однозначно варта уваги.

Юля Чуєнок, fashion-редакторка cosmo.com.ua

«Кабаре», Київський національний академічний Молодий театр

Режисерка-постановниця: Олена Коляденко

Життя — це кабаре. А ти в ньому знову не вивчила хореографію. «Кабаре» в Молодому — шоу, яке не просто так здійняло чимало галасу. Неймовірні постановки Олени Коляденко та Freedom, вау-костюми від Дарʼї Білої (до речі, зі щедрим використанням українських брендів), мікс класичної театральної вистави, танців та мюзиклу, де за красивою картинкою — глибокі сенси.

Глядача переносять у передвоєнний Берлін, до клубу KitKat, де нас знайомлять з танцівницею Саллі та молодим письменником-британцем, між якими несподівано розгортається роман. Паралельно з любовною історією ми спостерігаємо за змінами, які приходять у життя кожного з діючих персонажів з поширенням нацизму в Німеччині. Це відображається на піснях, які виконують на сцені, костюмах (гострі хустинки та тренчі) та окремих номерах, в одному з яких конферансьє клубу виконує танець з «коханою», зізнаючись їй у почуттях і звертаючись до публіки: «Якби вони бачили те, що бачу я. Вона зовсім не єврейка».

Не переказуючи сюжету, лише пораджу: якщо ти шукаєш виставу, яка дійсно вирве з реальності, змусить розглядати костюми до деталей і протанцьовувати з героями кожне па у себе в голові (паралельно підспівуючи) — тобі потрібно на «Кабаре».

Настя Леонова, beauty-редакторка cosmo.com.ua

«Отелло», Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки

Режисер-постановник: Давид Петросян

Я затамувала подих, коли вистава почалася, і змогла видихнути, лише коли вона завершилася. Постановка Давида Петросяна — це класичний великий театр у сучасному звучанні. Без мерехтливих спецефектів, але із живим нервом, що утримує напругу протягом двох актів, з ідеально збалансованим темпоритмом і акторською грою, що зачаровує. Ніхто б не зіграв краще за Ольгу Голдис, яка буквально жила на сцені — зворушлива, тендітна, любляча Дездемона, втілення ніжності й кохання. Олександр Яцентюк у ролі Отелло, якого поступово долають його внутрішні демони недовіри та жорстокості. І Олександр Форманчук, що блискуче передав підступну вдачу Яго.

Нахилена до глядачів сцена у вигляді корабля, освітлення (вогники свічок у темряві або ефемерне тепле світло), середньовічна музика, костюми — все це створює єдиний цілісний простір казки (саме так Давид Петросян визначає жанр вистави) з гірким фіналом. Це неповторна вистава — гармонійна в кожній деталі, сповнена емоцій і до болю красива.

Настя Якубишин, lifestyle-редакторка cosmo.com.ua

«Амнезія, або Маленькі подружні злочини», Львівський академічний театр імені Леся Курбаса

Режисер-постановник: Володимир Кучинський

Вистава, завдяки якій я полюбила театр, — це, безперечно, «Амнезія, або Маленькі подружні злочини» в театрі Леся Курбаса у Львові.

Це історія подружжя, яке, здається, більше не знає одне одного. Після нещасного випадку чоловік втрачає пам’ять. Дружина намагається допомогти йому згадати, ким він був, і відновити їхні стосунки. Але зі спогадами з’являються питання, сумніви, суперечливі емоції та правда, яка лякає.

Амнезія тут метафора забуття, яке ми іноді навмисно обираємо, аби не бачити болю, провини чи правди про себе. Глядачі мали змогу відчути та прожити всі етапи та стани такої «амнезії» завдяки грі акторів.

Це було чуттєво і чесно та відрізнялося від усього, що я бачила в театрі раніше. Це була перша вистава у моєму досвіді, де зруйнувалася четверта стіна: з нами розмовляли, ставили запитання, манірно загравали з тими, хто сидів у перших рядах. Ми, глядачі, стали такою ж важливою частиною вистави, як і актори. Наші відповіді, сміх, реакції й коментарі слухали та чули, тому це точно був унікальний для мене досвід.

Порада без контексту, яку я завжди даю своїм друзям перед тим, як вони відвідають цю виставу, і яку я дам і тут: «Повторіть табличку множення».

Оля Чава, редакторка соціальних мереж Cosmopolitan Україна

«Лимерівна», Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Режисер-постановник: Іван Уривський

Про «Конотопську відьму» говорять усі, і вона, безперечно, варта уваги. Але геній Івана Уривського цим не обмежується. Мені пощастило потрапити на шість із семи його постановок у Театрі Франка, і найбільше мені запала в душу саме «Лимерівна».

Вистава проходить на камерній сцені — як на мене, це найкращий формат для такої інтимної драми. Близькість до акторів, звукове оформлення, костюми, мінімалістичні, але влучні декорації створюють ефект повного занурення.

Драма передана ідеально. В основі сюжету — трагічна історія дівчини Наталі, якій довелося вийти заміж за нелюба через амбіції сімʼї. «Лимерівна» — історія про несправедливий світ, у якому гроші та статус важать більше за людські почуття.

Завдяки вдалій режисерській роботі Уривського ти відчуваєш себе не просто глядачем, а частиною сюжету. «Лимерівна» стала єдиною виставою, яка змусила мене плакати, тому я мрію, щоб її побачив кожен. Вона того варта!

Катя Серегова, вебдизайнерка

«Конотопська відьма», Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Режисер-постановник: Іван Уривський

«Конотопська відьма» захоплює поєднанням сатири та містики, створюючи неповторну атмосферу на сцені. Вистава майстерно поєднує гумор та напружені моменти, тримаючи глядачів у постійному емоційному русі. Режисер Іван Уривський вдало поєднує класичні мотиви із сучасним підходом, показуючи, що ця історія не втратила своєї актуальності й сьогодні. Вона торкається вічних тем: людських страхів, дурості, жадібності, але також і сили духу. Акторська гра вражає не лише професіоналізмом, а й глибиною емоцій, щирістю.

Ця вистава — не просто розвага, а справжній культурний досвід, що залишає глибокий слід у душі. Якщо ви хочете відчути магію українського театру, відвідати її точно варто!

Тетяна Ріміханова, керівниця відділу реклами друкованих видань

«Солодка Даруся», Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Режисер-постановник: Ростислав Держипільський

Вистава, що свого часу зачепила мене до глибини, пронизала наскрізь, — це «Солодка Даруся» у постановці Івано-Франківського драмтеатру. Попри важкість подій, сюжету, я відчувала радість і натхнення від майстерної, довершеної роботи акторів. Вони, по суті, не грали, а настільки реально перевтілювалися в образи героїв вистави, що повністю занурили глядача в події та емоції людей того часу.

На сайті театру про цей витвір пишуть:

«Вистава, що стала подією в театральному житті України та примусила заговорити про Івано-Франківський театр як такий, що має потенціал для виходу на світовий рівень мистецтва. Краща, за словами авторки (Марії Матіос), постановка культового твору».

І я абсолютно погоджуюся з кожним словом. З того часу я за кожної можливості відвідую вистави цього драмтеатру, коли буваю у Франківську, а інколи і їду спеціально з Києва на ту чи іншу виставу.

Майстерність, довершеність, справжність в усьому: сам твір Марії Матіос, режисерська робота Ростислава Держипільського, гра акторів Галини Баранкевич, Олексія Гнатковського, Романа Луцького та інших — усе разом робить виставу такою, яку варто відвідувати всією родиною, щоб розуміти історію, наші витоки, уявляти природу подій і наших українських поведінкових звичок.

Особисто для мене похід у театр — це в першу чергу про розвиток духовності, емпатії, вміння відчути і зрозуміти почуття інших поміж слів.

Анастасія Ткаченко, продюсерка спецпроєктів

«Три товариші», Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Режисер-постановник: Юрій Одинокий

Вистава за мотивами однойменного роману викликала у мене чи не найбільше вражень, почуттів, переживань і сиріт по шкірі… Можливо, тому, що вона так чи інакше співзвучна нашому часу і відсилає до теми війни. Хоча я б не назвала її виключно трагічною, бо гумору, що якраз і допомагає прожити знайомі всім нам сьогодні емоції, там теж вистачає. І в цьому, як на мене, її великий терапевтичний ефект. Тож на виставі у мене був повний спектр емоцій з перехідними станами — від сліз до сміху й у зворотному порядку.

Події роману «Три товариші» розгортаються в Німеччині у 1928 році. Троє друзів, які пройшли Першу світову війну: Роберт Локамп, Отто Кестер і Ґотфрід Ленц — тримають невеличку, малоприбуткову автомайстерню. Перипетії їхнього життя, кохання Роберта до молодої Патриції Хольман, спогади, від яких не можуть отямитися головні герої, — все це вміло транслюється героями на сцені.

Думка, яка супроводжувала мене ще довго після вистави, була такою: якими б не були обставини, справжні почуття, такі як любов, дружба та невмируща віра, залишаються навічно. У цьому якоюсь мірою і секрет безсмертя, бо життя може мати різну тривалість, проте лише його наповненість і справжність визначають його якість. 

Агнета Бондаренко, проєктна менеджерка

«Тев’є-Тевель», Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Режисер-постановник: Дмитро Чирипюк

Я не була знайома з творчістю Шолом-Алейхема до походу в театр, тому мої перші враження після початку вистави були неоднозначними. Пам’ятаю, спочатку в мене були думки на кшталт: «А що я тут роблю?». Тоді я ще не усвідомлювала, як же я помилялася…

«Тев’є-Тевель» — не про легкий перегляд наприкінці робочого дня. Це вистава, яка змушує розмірковувати про сенс життя, сім’ю, про те, як ми змінюємося під тиском обставин, але завжди залишаємося вірними собі.

В основі сюжету — історія молочника Тев’є, багатодітного батька та сім’янина, який розмірковує над звичними для кожної простої людини проблемами: як навести лад у великій родині, як видати заміж п’ять дочок за достойних людей та як заробити більше грошей, від яких залежить існування його рідних.

Мені сподобалося, як протягом усієї вистави поєднуються гумор та трагедія, як змінюються настрої героїв та, головне, як при цьому зберігається головний меседж — віра в людяність.

Фінал вистави можна пережити по-різному, але особисто мені на кілька хвилин здалося, що я пережила маленьку смерть. Ніби вирвали серце і зашили заново. Безперечно, такі емоції — заслуга акторів, які не просто грають роль, а перевтілюються кожною своєю клітиною в персонажа. Важко повірити, що це лише гра на сцені, а не справжня історія реальних людей. Це саме те, що робить цей спектакль не просто театральною постановкою, а важливою частиною нашого життя. Після перегляду вистави вам навряд захочеться обговорювати побачене чи розмовляти. Єдина думка, коли завіса опускається на сцену: браво!